Сьогодні в українського аграрного політикуму є унікальний шанс продемонструвати сучасне довгострокове бачення розвитку аграрної політики та випередити своїх європейських колег, які живуть п’ятирічками. За вікном лише 2016 рік, але в Брюсселі уже міркують над тим, якою має бути спільна аграрна політика з 2021 року на наступні п’ять років. Тут все частіше у кабінетах і залах, на зустрічах та нарадах лунають думки, що необхідно повністю відмовитись від прямої підтримки фермерів та спрямувати весь наявний фінансовий ресурс на розвиток сільських територій.

Аргументами проти прямих виплат фермерам є складний бюрократичний механізм їх розрахунку та непрозорість нарахувань (хоча в ЄС відсутній інститут корупції), невідповідність фактичних виплат отриманих фермерами до цілей, на яких побудований інститут підтримки в ЄС, а саме захист навколишнього середовища та розвиток сільських територій. Адже у кінцевому результаті фермери все рівно керуються виключно власними інтересами та в більшості випадків не інвестують у розвиток сільських територій поза виконанням формальних вимог, передбачених в процесі нарахування прямих фінансових дотацій.

Україна ж наразі перебуває в активній фазі подання та затвердження бюджетної резолюції, за якою у вересні слідуватиме законопроект про державний бюджет на 2017 рік. Фінансування підтримки АПК фіксується саме в цьому законі. МінАПК запропонувало зафіксувати виділення мінімум 1% від аграрного ВВП щороку на підтримку аграрного сектору. І хоча фактичних грошей ще немає, але як буває в Україні з ненародженим телям, уже ведуться активні публічні дискусії, - куди варто направити дані кошти. І саме в даному питанні український аграрний політикум мав би продемонструвати силу волі та всупереч власним фінансовим інтересам та передвиборчим цілям ухвалити рішення про направлення максимальних коштів на розвиток сільських територій, тим самим випередивши своїх європейських колег мінімум на чотири роки.

Розвиток сільських територій перш за все передбачає побудову відповідної інфраструктури, починаючи з доріг, та стимулювання створення додаткових робочих місць. При чому ці обидва процеси мають відбуватися одночасно, оскільки без інфраструктури підприємництво на селі приречене на вимирання і молодь там не залишиться. З точки зору створення робочих місць – цілком логічно було б спрямовувати державну підтримку на виробництво трудоємної аграрної продукції як ягоди, бобові, гарбузи, сушені овочі та фрукти, вівчарство та козівництво або іншу продукцію тваринництва. Але загальний позитивний довгостроковий ефект буде лише тоді, якщо держава інвестуватиме у ці напрямки впродовж всього ланцюга постачання, починаючи з виробництва та закінчуючи реалізацією в супермаркеті чи на експорт. Приміром, написати бізнес-план з розвитку вівчарства на рівні держави зі старту виробництва, сертифікації та реалізації баранини на ЄС в рамках квот. Якщо це вигідно, то виділяти цільові гроші та фінансувати. Але скоріше за все ще на етапі написання бізнес-плану держава стикнеться з проблемою дефіциту кадрів, що могли б усі ці ідеї втілювати в життя. Тому на першому етапі розвитку сільських територій необхідно сфокусуватись на сільській інфраструктурі та якісній аграрній освіті молоді. За наявності доріг, відповідної освіти та можливості отримувати від держави гранти на створення малого бізнесу, нарощення виробництва та експорту різноманітної аграрної продукції слідуватиме саме собою.

Є багато можливостей ефективного використання обмежених бюджетних ресурсів з ціллю стимулювання розвитку українського АПК та села, головне, не допустити, щоб кошти платників податків отримував квазі-фермер, який отримав землю в користування непрозорим способом, обробляє ці землі «в чорну», не сплачуючи податків в місцеві бюджети та не інвестуючи жодної копійки в розвиток сільських територій.

Матеріал підготовлений спеціально для AgroPortal