Тарас Висоцький, генеральний директор асоціації «Український клуб аграрного бізнесу»

Реформа ринку землі передбачає її проведення у два етапи: спочатку — продавати з аукціонів землі державної власності, а через два роки — приватної. Ідея хороша, але, як завжди, диявол криється в деталях.

У цілому, я вважаю, що відкриття ринку землі потрібне. Адже це дозволить реалізувати довгострокові інвестиційні проекти: ефективну систему зрошення, без якої половина українських чорноземів не можуть реалізувати свій потенціал, систему дренажу в північних областях, де вже достатньо тепла й сонця, але існує проблема перезволоження ґрунтів. Без відкритого ринку землі ніколи не будуть запроваджені довгострокові масштабні інвестиційні проекти в садівництві, м’ясному тваринництві та навіть молочному, адже, не маючи впевненості в кормовій базі, жоден не вкладатиме значні кошти в галузі, де їх повернення триває 7–10 років. Проте в нашій аграрній галузі багато реформ, проведення яких було необхідним, але в підсумку або ідея не доходила до виконання, або виконання було недолугим.

Отже, щоб не повторити помилок, треба врахувати три зауваження. Анонсовані урядом зміни в земельному законодавстві переважно враховують положення «дорожньої карти», яку ухвалили аграрії на масштабних земельних дебатах наприкінці травня. За ініціативою уряду, відкриття ринку землі має запроваджуватися поетапно, починаючи з продажу земель державної власності, і тільки через два-три чи п’ять років переходити до відкриття ринку земель приватної власності. Продаж має здійснюватися через системи аукціонів і встановлювати мінімальну кількість обмежень з погляду прав покупки, що допоможе з часом сформувати реальну ринкову ціну землі.

На перший погляд, усе звучить правильно й дуже добре, але… Щоб уряд і парламентарі не повторили помилок своїх попередників, які за позитивними тезами приховували корупційні схеми, треба врахувати три пункти.

Передусім, не можна надавати переважного права викупу земель державі. Досвід усіх розвинених країн засвідчує, що держава не є ефективним розпорядником земель. У передових аграрних країнах у власності держави перебуває не більше як 10–15% ріллі. У нас уже на сьогодні 25% земель сільськогосподарського призначення перебувають у власності держави, і є намагання деяких сил наростити цю частку. Переважне право повинні мати орендар, власник/співвласник чи орендар сусідньої ділянки — і лише ці три категорії осіб.

Друга небезпека криється в непрозорості аукціонів. За відкритою процедурою, але без ухвалення проекту закону про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів №2279 від 3 березня 2015 року або іншого альтернативного, який запроваджує прозору систему, — провести чесні аукціони неможливо, бо наразі торги з права оренди монополізовані бюрократами держави, й, незважаючи на виголошувані гасла, без хабарів право на користування держземлями не надається. Для уникнення корупційної складової цього процесу державний чиновник не повинен мати доступу до проведення аукціону по зміні розпорядження чи зміні власності землями сільгосппризначення чи будь-яким чином впливати на саму процедуру. Він може лише бути присутнім і надавати вхідну інформацію про ділянки, які виставляються на аукціони. Не більше. Тобто виконувати функцію спостерігача під час проведення аукціону, але жодним чином не бути інтегрованим у процес підготовки до нього, подання пропозицій щодо його проведення чи визначення переможців.

Третє — не намагатися регулювати вартість землі будь-якими нормативно-грошовими, аналітично-розрахунковими, експертними чи науковими оцінками. Визначати вартість землі треба лише на аукціоні й лише зі співвідношення попиту та пропозиції, бо мінімізувати елементи корупції в зміні власності чи права розпорядження землями сільгосппризначення дозволять тільки ринкові механізми.